Превентивна хіміотерапія туберкульозу

М.І. Перельман

Викликане соціально-економічними і демографічними змінами погіршення епідеміологічної ситуації призвело до збільшення числа інфікованих туберкульозом осіб. Інфікованість туберкульозом дітей в Росії в 10 разів перевищує аналогічний показник у розвинених країнах.

Число вперше інфікованих дітей за останнє десятиліття збільшилася більш ніж в 2 рази, вони складають в ряді регіонів до 2% всього дитячого населення. Це вимагає проведення профілактичних заходів в найбільш уразливих групах дитячого населення. На жаль, існуюча з 1970-х років традиційна хіміопрофілактика не завжди достатньо ефективна.

Доведено доцільність проведення хіміопрофілактики у дітей і підлітків в ранньому періоді первинної туберкульозної інфекції.

На ефективність хіміопрофілактики впливають різні фактори:

• наявність супутніх захворювань і неспецифічної реактивності організму;
• швидкість інактивації ізоніазиду (у повільних ацетиляторів ефективність вище);
• вік (ефективність нижче у дітей молодше 7 років, так як можливості адаптації до різних факторів зовнішнього середовища в цьому віці менше);
• сезонність курсів (ефективність нижче в зимовий і літній час);
• якість вакцинації і ревакцинації БЦЖ;
• застосування різних (наприклад, гіпосенсибілізуючих) медикаментів.

Основні проблеми хіміопрофілактики і превентивного лікування туберкульозу - відбір препаратів для проведення профілактики, визначення тривалості їх прийому і оцінка ефективності і ризику лікування.

З 1971 р хіміопрофілактику обов`язково призначають дітям і підліткам з груп ризику по захворюваності на туберкульоз. Застосовують ізоніазид в дозі 10 мг / кг протягом 3 міс після виявлення позитивної або гиперергической реакції на туберкулін, при збереженні позитивної реакції призначають другий курс хіміопрофілактики протягом 3 міс двома препаратами (наказ МОЗ України № 324 від 22 листопада 1995 г.)

Прийом препаратів з групи гідразидів ізонікотинової кислоти і їх аналогів дозволяє отримати задовільний захисний ефект, але їх гепатотоксичність і ймовірність розвитку лікарської стійкості у мікобактерій туберкульозу при тривалому прийомі ізоніазиду (6-12 міс) визначають актуальність пошуку інших можливостей.

Альтернативні схеми лікування:

• прийом рифампіцину в поєднанні з пиразинамидом (з ізоніазидом або без нього) дозволяє скоротити тривалість лікування до 3 міс,
• прийом рифампіцину в монотерапії (за паливною ефективністю можна порівняти з ефективністю ізоніазиду, але менш токсичний);
• використання менш токсичних аналогів ізоніазиду;
• використання похідних рифампіцину.

Зростання лікарської стійкості мікобактерій туберкульозу і зниження ефективності лікування хворих на туберкульоз в чому обумовлені нерегулярним прийомом препаратів або недотриманням оптимального режиму лікування (доз і кратності прийому). У зв`язку з цим при проведенні хіміопрофілактики необхідні чітка організація і строгий контроль.

Важливий вибір оптимальної форми проведення хіміопрофілактики: в туберкульозних санаторіях, шкільних і дошкільних установах санаторного типу, амбулаторно.

Багато вітчизняних автори вважають, що при наявності факторів ризику хіміопрофілактику доцільно проводити двома препаратами. В осередках з несприятливими епідемічними умовами (контакт з бактеріовиділювачів. Особливо з хворими фіброзно-кавернозної формою туберкульозу) для попередження розвитку туберкульозу у дітей необхідно індивідуально підбирати схему хіміопрофілактики і призначати повторні курси.

В умовах широкого поширення лікарсько-стійких мікобактерій туберкульозу діти все частіше контактують зі штамами, стійкими до протитуберкульозних препаратів, особливо до ізоніазиду. У цих умовах ефективність хіміопрофілактики ізоніазидом в монотерапії значно знижується, тому необхідно використання препаратів резервного ряду протягом 3 місяців і більше.

Це обґрунтовує необхідність перегляду розроблених на початку XX ст. режимів хіміопрофілактики і застосування диференційованого підходу до проведення профілактичного лікування з урахуванням факторів ризику захворювання (медико-біологічних, епідеміологічних, соціальних, клініко-генеалогічних), які визначають ймовірність інфікування та захворювання на туберкульоз, характер туберкулінової чутливості і стан імунологічної реактивності організму інфікованих дітей.

2007